FANDOM


Створення Редагувати

За історіографією часів СРСР початком існування радянської влади на українських землях вважається

12 (25) грудня 1917, коли російськими більшовиками

УРСР
Україна

1920 — 2023


Втр
Прапор після створення УСД
Гімн
Гімн УРСР
Столиця Київ
Мова(и) Російська, українська
Релігія атеїзм, християнство (після утворення УСД) (православ'я)
Грошова одиниця Карбованець СРСР, (після утворення ССД) Карбованець УСД
Форма правління Більшовицька диктатура
Генеральний Секретар УРСР (УСД)
 - 22 червня 1990 — 17 лютого 1998 Гуренко Станіслав Іванович
 - 18 лютого 1998 — 1 квітня 2003 Новгородський Іван Олександрович
 - 5 квітня 2003 — 8 жовтня 2008 Половецький Мстислав Дмитрович
 - 9 жовтня 2008 — 25 лютого 2016 Бандура Опанас Іванович
 - 25 лютого 2016 — 13 січня 2020 Скрипка Ярослав Володимирович
 - 15 січня 2020 — 20 березня 2023 Зелений "Великий" Микола Галактіонович


разом із російськими соціалістами-революціонерами, був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на якому обраний Народний секретар

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали «Українською Народною Республікою Рад».

У 1917–1920 відбулися три спроби встановлення радянської влади (а точніше — більшовицької диктатури) в УНР, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.

У березні 1918 ряд раніше створених більшовиками радянських республік на території України об'єдналися в Українську Радянську Республіку зі столицею у Харкові.

28 листопада 1918 у Курську створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини радянської (Червоної) армії 3 січня 1919 р. взяли Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше затверджено назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 використовувала назву «Українська Народна Республіка »)[джерело?] формально проголошена як «окрема держава» на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад 6-10 березня 1919, коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно вона затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919, підписана членами президії з'їзду: Раковським, П'ятаковим, Бубновим та Квірінгом, відомими більшовиками, але їх право виступати представниками українського народу дуже сумнівне[16].

УСРР проголошена 10 березня 1919 на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР[17]. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в ній проголошено КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною (4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 р. на десятки мільйонів українського населення)[18] і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні українського робітничого класу, ні українського селянства.

Вступ до СРСР Редагувати

28 грудня 1920 під час VIII Всеросійського з'їзду Рад у Москві підписаний «Союзний договір між РСФРР та УСРР» про «військовий та господарський союз»: з боку РСФРР — Головою Раднаркому РСФРР В. Леніним та Наркомом закордонних справ РСФРР Г. Чичеріним, з боку УСРР — Головою Раднаркому УСРР та Наркомом закордонних справ Х. Раковським[19][20][21]. Для досягнення проголошеної мети об'єднувалися «Комісаріати: 1) Воєнних та Морських Справ, 2) Bища Рада Народного Господарства, 3) Зовнішньої Торгівлі, 4) Фінансів, 5) Праці, 6) Шляхів Сполучення і 7) Пошти й Телеграфу». Від цього часу всі рішення стосовно господарської діяльності в Україні приймалися урядом РСФРР, а уряд УСРР ставав його виконавчим підрозділом.

30 грудня 1922 Українська СРР разом з РСФРР, Білоруською РСР і Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти.

У жовтні 1924 Таганрізький та Шахтинський округи передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР» до УСРР приєднано територію з населенням 278 000 осіб, а до складу інших республік, передусім до РСФРР, передано від України територію з населенням близько 479 000 осіб.[22]. Водночас Кубань, заселена переважно українцями, не увійшла до УРСР і була поступово зросійщена.

Зміни адміністративного поділу сучасної території України 1921—1994

На час утворення СРСР назва республіки була Українська Соціялістична Радянська Республіка. Згідно з Конституцією 1936 року, порядок слів у назві республіки змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР). Територія УСРР/УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася в 1954.

Українізація Редагувати

У квітні 1923 ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації. Її метою було посилення більшовицького контролю та впливу в національних районах шляхом сприяння розвитку національної за формою культури. Український варіант коренізації називався українізація[23]. Вона проводилася шляхом залучення українців до державного апарату та керівних органів громадських організацій, запровадження української мови в усьому суспільному житті, в усіх установах і навчальних закладах. Хоча частка українців серед населення України становила 80 %, у керівному апараті КП(б)У їх було менше 30 %[23]. Органи радянської влади в Україні на 95 % складалися з російських або зросійщених працівників[23]. Через це значна частина керівництва КП(б)У на чолі з Дмитром Лебедем опиралася українізації. Їй протистояла група, очолювана Миколою Скрипником, Олександром Шумським, Володимиром Затонським[23].

27 липня 1923 року Раднарком УСРР видав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», яким визначав порядок і терміни переведення викладання на українську мову у навчальних закладах. 1 серпня того ж року видано постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», яка проголошувала рівноправність усіх мов на території УСРР й офіційність української мови як основної для офіційних зносин. Ставилася на меті українізація всього державного апарату задля зміцнення союзу влади і населення[24]. Протягом 1924–1925 років українська мова запроваджена у більшості шкіл та установ республіки. Нагляд за проведенням українізації здійснював секретар ЦК КП(б)У Володимир Затонський. 30 квітня 1925 року Президія ВУЦВК і Раднаркому УСРР створили Всеукраїнську центральну комісію українізації на чолі з головою уряду Власом Чубарем. 20—29 листопада 1927 року, в Харкові, пройшов Х з'їзд КП(б)У, який відзначив «величезні досягнення» у галузі проведення національної політики[24]. Чисельність українців у КП(б)У тоді становила 54,5 % її складу, у комсомолі — 65 %[24]. Понад 50 % серед відповідальних працівників і працівників окружкомів партії було українців, у складі ЦК КП(б)У — 35 %, Політбюро ЦК КП(б)У — 66 %. Українською велося викладання і видання газет, журналів і літератури. Керівництво УСРР надавало культурну допомогу українцям Кубані, у Курській і Воронезькій губерніях, на Далекому Сході і в Казахстані.

Негативно на розвитку української культури позначилася діяльність одного з найближчих соратників Сталіна Лазаря Кагановича, який у 1925–1928 роках був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Він займався дискредитацію керівних діячів КП(б)У, був упередженим до української інтелігенції, опирався українізації, вишукуючи націоналістичні ухили[24]. 26 квітня 1926 року Сталін надіслав Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У листа, у яких розкритикував політику українізації. Цей документ використано проти лідерів українізації, зокрема Олександра Шумського. 2 лютого 1927 року під тиском Кагановича Політбюро ЦК КП(б)У звільнило Шумського з посади наркома освіти УСРР. На об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, що працював 26 лютого—3 березня 1927 року, Каганович дав початок кампанії боротьби проти «шумськізму», «хвильовизму» й «волобуєвщини», що загальмувало українізацію. На початку 1930-х років Сталін і його прихильники остаточно припинили її. Активні українізатори були репресовані більшовицьким режимом[24].

Освіта Редагувати

Після громадянської війни партія більшовиків намагалася підпорядкувати під свій контроль всі сфери культурно-освітнього і духовного життя суспільства. Ставилося на меті комуністичне виховання українського населення. Для цього, насамперед, було проведено кампанію з ліквідації неписьменності, що тривала з 1921 по 1935 роки[25]. В її роботі брали участь громадські й партійні організації, а також школи та пункти ліквідації неписьменності. Завдяки кампанії кількість писемних збільшилася з 53 % (1920) до 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах (1927)[25].

У 1920—1930-х роках в УСРР діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: першого — 1-4 класи (8—11 років) і другого — 5-7 класи (12—15 років)[26]. Середню освіту (15—18 років) давали професійні школи з 3-річним строком навчання. Існувала мережа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і гірничопромислових шкіл, де навчалися 3-4 роки ті, хто закінчив чотирирічну початкову школу[26]. Тут готували робітників масових професій нижчої кваліфікації. Попри ріст кількості шкіл — від 17 тисяч (1923) до 20 тисяч (1928) — понад третина дітей шкільного віку залишалися без освіти. Викладання велося переважно українською мовою, хоча існували й національні школи. В 1920-1930-х роках в освіті панував класовий підхід, за яким представники робітничих класів мали привілеї. У школах впроваджено вивчення марксизму[26].

Індустріалізація і Голодомор Редагувати

З 1928 року впроваджено в життя 5-річний план, а з ним колективізацію сільського господарства та індустріалізацію коштом селянства. Тоді ж припинено НЕП, а в національній політиці Москва, побоюючись українського культурного відродження, вдарила по діячах культури, науки і релігійного життя, інспірувавши процес Спілки визволення України 1930 року. Від колективізації жахливо потерпало село, особливо в часи штучно викликаного голодомору 1932–1933 рр.

У 1930-х pp. проведено кількаразові чистки в державному та партійному апараті УСРР; перші секретарі ЦК КП(б)У чергувалися один за одним (Лазар Каганович, Станіслав Косіор, Микита Хрущов).

У 1935–1937 рр. чистку перекинено на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Косіор і другий секретар КП(б)У Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів наклали на себе руки. Масово розстрілювали діячів української культури. Було скасовано рештки адміністративної й економічної автономії УРСР.

Згідно з Конституцією 1936 року, порядок слів у назві республіки змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР)

Щойно після того, як у великій чистці обезголовили на 70-80 % державно-партійний апарат УРСР, 1938 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У скерували Микиту Хрущова.

Політика керівництва Радянської Росії та СРСР щодо УСРР—УРСР Редагувати

Від першого дня захоплення влади у Російській республіці[27], більшовицьке крило РСДРП провадило політику насильницького утримання українських земель під владою Росії.

1928 року, вперше в СРСР, у журналі «Більшовик України» (№ 2-3) економістом-географом Михайлом Волобуєвим у статті «До проблеми української економіки»[28] було викрито колоніальний характер політики російського керівництва держави щодо українських земель у складі СРСР. У статті окреслено фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до 1917 року і спростовано версію про повну єдність дореволюційної російської економіки. На думку Волобуєва, економіка була єдиною на антагоністичній імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік. Україна ж являла собою єдиний господарський комплекс.

Однак, за радянської влади, ці обставини ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали навіть назви «Україна», віддаючи перевагу термінам «Південь», «Південний район», «Південно-Західний», «Південь Європейської Росії», «Південноросійське господарство», і, також, вважали Україну колонією європейського типу, що увійшла до складу СРСР. Волобуєв заявив, що Україна має всі ознаки колонії Росії і економічно експлуатується нею[29].

За перше пореволюційне десятиріччя питання про конфлікти між Україною і Росією, питання українських домагань й опозиційних рухів стояло близько десяти разів перед керівництвом Комінтерну — на міжнародних конгресах і на пленумах[30].

За рішенням ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року другим секретарем ЦК КП(б)У призначений Павло Постишев, з наданням йому диктаторських повноважень. Одночасно із ним в Україну направлено до кожного району близько 30 «політкомісарів», що разом складало близько 15 000 осіб[31]. Ця акція ознаменувала початок насильницького втручання Москви в українській внутрішні справи.

Одночасно із організацією Голодомору 1932—1933 років провадилося нищення національної культури та інтелігенції України усіх національностей. Тарас Гунчак[32] наводить підрахунки Григорія Костюка:

Друга світова війна Редагувати

Плакат 1939 р., який закликає голосувати за входження Західної України до складу Української РСР

Унаслідок політичної угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 р. і червні-липні 1940 р. до УРСР було приєднано західноукраїнські землі, які до того перебували у складі Польщі та Румунії.

Ще до формального узаконення включення захоплених земель до складу СРСР була розпочата депортація населення у східні регіони СРСР[34].

У кінці вересня 1939 до Львова прибули член Військової Ради Українського фронту М.Хрущов та нарком внутрішніх справ УРСР І.Сєров. Останній особисто керував масовими арештами, виконуючи наказ Л.Берія" очистити" територію Західної України від «українських буржуазних націоналістів» та «польських ворожих елементів».[35] 28 червня 1940 р. територія Північної Буковини та Хотинщини була окупована та анексована СРСР за таємним додатковим протоколом пакту Молотова-Ріббентропа.

Територія краю стала Чернівецькою областю УРСР.Уже 3 липня на анексованих територіях розпочалися політичні репресії.

Вересень 1940, Москва. Нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ забезпечити у Галичині та на Волині доброзичливе ставлення до німецьких колоністів. Містилася категорична заборона реквізицій, вимога розраховуватися за придбані товари грішми.

Того ж місяця нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ № 0059, у якому констатував доведені до відома Й.Сталіна повідомлення про злочинні дії бійців і командирів 6-ї армії Українського фронту на зайнятій ними території Західної України, зокрема випадки самочинних розстрілів. Командарму армії Ф.Голікову і члену Війської Ради Захаричову …оголошено догану. [1]

Німецько-радянська війна (1941–1945) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію окупованої німецькими військами України знову було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії Польща) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, попри періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах).

У 1943–1944 рр. Червона армія звільнила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948–1950 pp.), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви (1946) і боротьба проти збройного підпілля УПА (1944—1952) створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами[34][36].

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Вступ до ООН та пов'язані із ним події Редагувати

1945 року УРСР стала однією зі співзасновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН), як республіка формально конфедеративної держави, разом з БРСР та РРФСР.

Створенню Організації Об'єднаних Націй сприяли результати Московської конференції міністрів закордонних справ США, Великої Британії та СССР у жовтні 1943 р. 30 жовтня 1943 р. США, Велика Британія, СССР та Китай (за дорученням свого уряду — посол Китаю у СРСР) підписали Декларацію про загальну безпеку — документ, який вперше зафіксував рішення про заснування Організації Об'єднаних Націй, що потім став основою майбутнього Статуту ООН.

4 березня 1944 р. з Москви до Києва надійшла директива, на основі якої 6-та сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР», також внесла відповідні зміни до своєї Конституції[37].

Однією з основних причин, що змусили Сталіна та союзне керівництво розширити повноваження УРСР на міжнародній арені, стало бажання збільшити свій вплив у новій міжнародній структурі за рахунок додаткових голосів.

Післявоєнна відбудова Редагувати

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. Згідно з радянською статистикою воєнні збитки України становили 285 млрд крб. у довоєнній валюті [джерело?]. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки — крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. На Україні промислове виробництво у 1945 складало лише 26 % рівня 1940 р.[38] Україні самій доводилося відбудовувати своє народне господарство, майже без зовнішньої допомоги (Радянський Союз відкинув план План Маршалла), до того ж необхідно було давати свої незначні засоби і робочу силу на відбудову майже всього Радянського Союзу. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено в Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані український культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-х pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом боротьби з буржуазним націоналізмом.

У 1950-х pp. далі тривав наступ російського великодержавного шовінізму на українство, зокрема на західно-українських землях після Другої світової війні майже винищено організоване українське збройне й політичне підпілля (УПА, ОУН). У 1951 році московська газета «Правда», «викривала націоналістичні ухили» у творах таких режимних авторів, як В. Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О. Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у національній політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні, поширеного й на єврейське населення. [джерело?]

Однак смерть Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, звинуваченого в русифікації західно-українських земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропагандивним виявом «дружби» України з Росією був закон прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 про передачу Кримської області до складу УРСР[39]

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції збіжжя М. Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано близько 100 000 осіб, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на сільсько-господарські продукти. Але цілинний проєкт не дав бажаних наслідків, і Хрущов запровадив подальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-технічних функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хімічних добрив. Одночасно запроєктовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й інших галузей промисловості, головним чином паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітної плати.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація господарського управління і творення господарських районів (ради народного господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості та ін.), наслідком чого частка промислової продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64 % 1953 до 24 % 1956. Розширення повноважень республіканських урядів радянська пропаганда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до розширення прав союзних республік.

Хрущовські реформи Редагувати

З травня 1957 господарське планування й управління перейшло на систему господарських районів, керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Через те, що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, призвели до т. зв. «місницьких» тенденцій (висування місцевих і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а після усунення від влади Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Однією з хрущовських ініціатив у плані боротьби з «культом особи» (про яку було оголошено на XX з'їзді КПРС) була реабілітація частини політ. в'язнів і повернення багатьох засланих в Україну. Однак це не стосувалося засуджених на значні терміни політичних діячів й учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Намагання відновити «соціалістичну законність» мало своїм наслідком нову кодифікацію радянського законодавства. В культурній сфері режим пішов на заснування нових українських друкованих видань, відновлення установ та товариств, які раніше були ліквідовані або створення нових. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне шкільне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехнічних знань, але водночас була розрахована на русифікацію освіти в Україні. Дискусія над проєктом закону виявила тривожні голоси з боку української інтелігенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПРС — злиття націй і культур («зближення та взаємозбагачення»), що була схвалена на XXII з'їзді КПРС. В Україні цю нову політику пропагували І. Кравцев та А. Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б. Ґафурова. Разом з тим у 1957—1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, у ході якої ліквідовано близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох православних духовних семінарій в Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже було не легко контролювати. На національному відтинку це була оборона мови, культурної спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головне — настанова підвищити рівень літературної і мистецької творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної генерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадську думку, критику національної політики комуністичної партії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, в основному — в культурі, та в пресі.

З метою укріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх соратників з України: А. Кириленка, М. Підгорного, а ще раніше Л. Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тон у національній політиці задавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М. Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі народного господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення російського шовіністичного курсу, русифікації та звуження повноважень союзних республік.

Дисидентський рух Редагувати

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законності, оборони громадянських і національних прав. 1965 р. проведена перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці совєтської національної політики в офіційних установах та організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільшого молодь, найвиразнішими представниками якої стали В. Симоненко, В. Чорновіл, І. Світличний, А. Горська, І. Сокульський, В. Мороз і зокрема І. Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х років. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу підпалу фонду рукописів бібліотеки АН УРСР), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що охопило широкі кола суспільності. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю. Даденкова поширення викладання українською мовою, заснування Донецького університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь УРСР в міжнародних виступах, серед іншого — на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А. Скаби, що був відповідальним за ідеологічні справи, з секретаріату ЦК КПУ).

Найважливішим політичним процесом 1960-х років був таємний процес 7 українських юристів (Л. Лук'яненка, І. Кандиби та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20 травня 1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й легально агітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до українських справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 р. вислала офіційну делегацію для ознайомлення з ситуацією в Україні. Звіт делегації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20 %) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є. Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

Наприкінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін в Україні. Радянська збройна інтервенція пояснювалась зокрема побоюванням Москви щодо можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим відчувалися труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені П. Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, а також певного ступеня культурної автономії. Цю ситуацію ще більше ускладнювала наявність дисидентського руху. На початку 1970-х pp. московське керівництво твердило, що київські комуністи не можуть дати собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970—1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П. Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за «національні ухили». З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Федора Овчаренка Валентином Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972—1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В. Щербицький, який під протекцією Леоніда Брежнєва слухняно провадив лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М. Підгорного) і київської груп (П. Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л. Брежнєва (дніпропетровська група). У середині 1970-х років з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, наприклад, у січні 1976 р. росіянин Іван Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 р. не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Український Вісник» (1 випуск 1970) з'являвся до 1974 р., на Захід почали доходити інші документи «Самвидаву». У 1972—1973 рр. невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика «розрядки» якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 р. під проводом письменника Миколи Руденка; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві генерал Петро Григоренко. У 1977—1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній голова на волі Оксана Мешко заарештована 1980 р.). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав в Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, в основному на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 р. ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — державне визволення України (звернення Українського Національного Визвольного руху до ООН 1979 р. і заяви Українського Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти «ініціативники», як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, Свідки Єгови), поширені в Україні. Окремі греко-католицькі священики, що діють нелегально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Західній Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, причому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. Василя Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква в Україні піддана русифікації. Офіційна пропаганда поборює концепцію української автокефалії та окремої східної Української Католицької Церкви. Екзарх України, київський митрополит Філарет (Денисенко) відігравав чималу роль в ієрархії Російської православної церкви, головоно в її зовнішніх зв'язках.

Протягом 1970-х pp. посилився еміграційний рух єврейського населення з СРСР, у тому числі й з України, до Ізраїлю і на Захід, який охопив бл. 100—125 000 українських євреїв. Але з українських діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Леонід Плющ (1976), Петро Григоренко (1977), Надія Світлична (1978), Валентин Мороз і пастор Георгій Вінс (1979) та Святослав Караванський, Ніна Строката (дружина С. Караванського) і Володимир Малинкович (1980).

Народне господарство УРСР повнотою інтегроване в загальну радянську еконономічну систему, підлягало тим самим змінам, що й загальна радянська економіка. Частка УРСР в загальному союзному національному прибутку (бл. 20 %) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях. Україна докладала для розвитку інших районів СРСР. В УРСР не реалізовано жодних більших проєктів розбудови промисловості чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не лише для внутрішнього вжитку, але й на експорт.

Економічна ситуація СРСР з середини 1970-х pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5 % у 1970 до 3,2 % 1981), на що вплинула й світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжпланетарні дослідження. Немало коштують радянській економіці чималі видатки, пов'язані з зовн. допомогою та військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афґаністані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. блоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з'їзд КПРС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УРСР. Події у Польщі 1980—1981 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УРСР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.

Територіальні зміни Редагувати

У часи Другої світової війни 1939–1945 років територія УРСР зросла за рахунок анексованих СРСР земель Західної України. Проте одночасно, на підставі рішень керівництва СРСР, низка територій була передана іншим республікам: Берестейщина та північне Полісся — Білорусі; Стародубщина, Таганрозька та Шахтинська округи — РРФCР; Придністров'я — Молдавській РСР.

У 1954 до складу УРСР включена Кримська область[40].

Від 1959 року УРСР була поділена на 25 областей. У 1970–1980-х роках була третьою союзною республікою СРСР за площею після РРФCР та Казахстану. За економічними і демографічними показниками була другою після РРФCР. Виробляла чверть усієї продукції СРСР. За останнім переписом населення 1989 року нараховувала 52 млн мешканців.

Союз Суверенних Держав та погіршення умов Редагувати

Після гіперінфляції та кризиса, Україна та інші декілька республік у 1990 році захотіли неазалежності. Після низки мітингів радянські влади оголосили у даних республіках референдуми про від'єднання даних республік від СРСР.

И м-0

Карта УСД на початку "дев'яностих"

Майже все населення цих республік проголосувало за від'єднання від СРСР. Горбачов оголосив що дані про референдуми були підроблені (що було брехнею). Після почалися повстання, які активно почалися подавлюватися. Частина територій цих республік були приєднані до інших, в том числі і Україна: Крим і схід Слобожанщини були приєднані до РРФСР і крайній південь Київської області були приєднані до БРСР.

Після цього Горбачов вирішив редагувати соціалізм і створив суверенний соціалізм. І Союз Радянських Соціалістичних Республік був перейменований на Союз Суверенних Держав, а Україна на Українську Суверенну Державу.

Community content is available under CC-BY-SA unless otherwise noted.