Гетьманський штандарт
Гетьман усієї України (лат. Dominus Dux Totius Ucrainae) - голова Української Соборної Держави, який за її Конституцією є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності Української Соборної Держави, дотримання її Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Протягом XX століття гетьманське правління еволюціонувало від диктатури революційно-воєнного часу через спроби оформлення в конституційну монархію до парламентсько-президентської форми правління з механізмами тимчасової трансформації у випадку парламентської кризи в президентсько-параментську.
Передісторія[]
В статусі голови держави посада вперше була створена Богданом Хмельницьким під час Гетьманщини у середині XVII століття. Протягом цього періоду посада була виборною. Всі вибори крім перших затверджувалися Радою Старшини в Чигирині який до 1669 року служив столицею Гетьманщини.
Від часів Переяславської ради 1654 року декілька полковників та іншої старшини змовилися з Московським царством та 1663 провели Чорну раду в Ніжині, яка обрала Івана Брюховецького як альтернативного гетьмана. Від часів поразки Петра Дорошенка в 1669 році титул Гетьмана було прийнято обраними проросійськими гетьманами, резиденція яких знаходилася в Батурині. В ході Великої Північної війни один з них, Іван Мазепа, повстав проти російського панування в 1708 році, що пізніше призвело до жахливих наслідків для Війська Запорозького, як і для Запорозької Січі. Адміністрація була перенесена в Глухів. Після анафеми на гетьмана Івана Мазепу та обрання Івана Скоропадського, Гетьманщина була включена до Російської Київської губернії у грудні 1708. Після смерті Скоропадського гетьманські вибори були зірвані й були заміщені винагородженням князівськими титулами, спершу молдавського шляхтича, а потім фаворита імператриці Росії. Пізніше, в другій половині XVIII століття посада гетьмана була успішно ліквідована російським урядом при розширенні території Росії до узбережжя Чорного моря (указом Російського Правлячого Сенату від 17 листопада 1764).
Перший Гетьманат. Павло Скоропадський, 1918-1923[]
Посада була відновлена в 1918 році генералом Павлом Скоропадським, нащадком Василя Скоропадського, брата Гетьмана України Івана Скоропадського. 29 квітня 1918 року Всеукраїнський з'їзд хліборобів одностайно закликав проголосити його Гетьманом України, і протягом дня за невтручанням німецької окупаційної влади відбулося захоплення державних установ рухом нових сил. В цей же день на сесії Української Центральної Ради було оголошено «Закони про тимчасовий державний устрій України», якими розпускалася Рада і закладалася правова основа для гетьманської посади. Павло Скоропадський перетворює УНР на автократичну Українську Державу під протекторатом Центральних держав. Шляхом до збереження й розбудови країни він бачив встановлення сильної влади, одноосібної диктатури з стабільною вертикаллю підпорядкування, яка здатна здійснити політичну реформу. Насправді йому довелося рахуватися з Радою міністрів і зіткнутися з наполегливими вимогами скликання парламенту (Сойму). В будь-якому разі саме автократична форма правління виявилася здатною здійснити протикризові заходи, на які була фізично неспроможна Центральна Рада 1-го скликання. Але через відсутність ґрунтовної й організованої підтримки система трималася виключно "на німецьких багнетах" - і після їх зникнення виявилася приреченою на падіння.
Після повстання під проводом Директорії Скоропадському було запропоновано визнати нову владу в обмін на збереження посади до всенародних гетьманських виборів, які мав провести парламент нового скликання. Незважаючи на більш ніж скептичне ставлення до складу Директорії (відносно прихильно з її членів сприймав хіба що Симона Петлюру, з яким і велася розмова) гетьман погоджується на пропозицію, в якій побачив реальний шанс зберегти країну від повернення лівацтва та безвладдя, через які вона вже пала під більшовицьким натиском на початку 1918-го. Зберігаючи статус голови держави і Верховного головнокомандувача (який формально делегує військову владу Головному отаману, що діє від його імені), Скоропадський також безпосередньо очолює Уряд і разом з Директорією займається його формуванням. Водночас при Директорії утворюється спеціальний орган – Установча асамблея, на яку покладаються функції розроблення Конституції Української держави, законодавства про вибори до нової Центральної Ради, а також передається законопроект "Про вибори губернських і повітових гласних" для доопрацювання згідно з пропозиціями всеукраїнського Союзу Земств. Оголошується, що парламентські вибори на основі всенародного прямого, рівного і таємного голосування за відкритими партійними списками мають негайно відбутися після встановлення миру. Центральна Рада має визначити кінцевий конституційний лад України, затвердити (або відправити на доопрацювання) Конституцію УСД, розроблену Установчою асамблеєю, після чого провести всенародні вибори гетьмана і розпочати земельну реформу. Директорія на цей перехідний період виконуватиме функції тимчасової верхньої палати, після чого розпускається. Така "дорожня карта", заснована на неминучих компромісах, відтерміновувала існуючі протиріччя, консолідуючи суспільство під час війни і гарантуючи доступ до механізмів державотворення по її закінченні.
В своїй центристській позиції гетьман мав підтримку переважно серед Української демократично-хліборобської партії, яка стала основою блоку його підтримки на майбутніх виборах і вела діалог з Українським Національним Союзом. Значна підтримка його розумінню державного курсу надходила з боку політичних сил ЗУНР, що значно скоригувало упередження Скоропадського проти галичан. Проте репутація русифікатора, якою його остаточно затаврувала сумнозвісна Грамота про федерацію від 14 листопада 1918, відпочатку залишала гетьману мізерні шанси на переобрання, а кроки до її позбуття виявилися надто нерішучими. Навіть з розгортанням російської самоізоляції публічні засудження державної політики "білої" Росії поєднувалися в нього з відвертими реверансами в бік ідей генерала Краснова про УСД як "третю Росію". Водночас його відмова від федералізму відштовхнула від нього колишніх проросійських прихильників, що зрештою призвело до спроби державного перевороту з боку ПроТоФіСу (через усвідомлення свого низького рейтингу на виборах) в серпні 1921 року і заборони проросійських партій після її невдачі.
Останньою краплею, що послабила електоральні позиції Скоропадського, став розкол в УДХП між групами Липинського та Міхновського незабаром після початку роботи Центральної Ради, загострений суперечками при формуванні парламентської коаліції. Перші залишалися прихильниками ідеї спадкової "правової монархії", якою за їхньою концепцією мав стати оновлений гетьманат. Вони підтримували кандидатуру Скоропадського, бо єдиний його "аристократичний" конкурент Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) створював би проблеми перспективі започаткувати монархічну династію через очевидну протидію Антанти. Фракція ж Міхновського, переконавшись у небезпеці в наявних українських умовах незмінності влади й химерності уповання на "традиційно-консервативні" важелі державного регулювання (т. зв. "духовні скріпи"), схилялася до ідеї міцного президентського правління. Конфлікт вилився в висунення Міхновським власної кандидатури на гетьманство (з попереднім формальним виходом з партії, як того вимагав ценз).
Втім, головною причиною розгромної поразки Скоропадського на виборах 1923 року (де він обійшов лише Євгена Чикаленка) виявилося не стільки вагання його політичної позиції, скільки повоєнний економічний стан країни й замороженість аграрної реформи, що для широких мас асоціювалося (в цілому безпідставно) з результатами правління Скоропадського.
Гетьманські вибори[]
За первісним проектом Установчої асамблеї вибори гетьмана мали відбутися прямим всенародним голосуванням з числа поданих кандидатів чоловіками і жінками старше 20 років без класового, майнового чи освітнього цензу. Попри недоліки такої системи і технічні складності на шляху її здійснення вона виглядала єдиним компромісом, який би влаштовував більшість. Передбачалося два тури голосування, якщо жоден з кандидатів не набере в першому 50% + 1 голос.
Проте усталення Української Соборної Держави як федерації трьох суб'єктів, а особливо її подальше розширення вимусили, задля рівномірнішого представництва регіонів, внести корективи і до парламентського устрою, і до процедури гетьманських виборів, які затверджувала вже новообрана Центральна Рада. Тимчасова двопалатна парламентська структура переводилася на постійну основу: місце Директорії заступала Соборна Рада, що формується за позапартійним принципом з рівною кількістю сенаторів від кожного суб'єкта (республіки). Результати ж гетьманських виборів за новими правилами рахуються окремо в кожному з суб'єктів зі зведенням до суми відсотку, а не кількості. Це певною мірою сприяло встановленню "середньої температури по країні" і запобігало регіональному домінуванню. Оскільки суспільні стани і титули остаточно скасовувалися Конституцією, до кандидата на гетьманство встановлювалися дві основні умови: він конче має бути орденоносцем (як еквівалент особистого шляхетства і показник його наявних заслуг перед народом та державою) і позапартійним.
Гостру дискусію викликало питання переобрання гетьмана. У взятому за основу проекті Установчої асамблеї йшлося лише про семирічну каденцію, деталізація процедури покладалася на Центральну Раду. Консерватори наполягали на двоступеневій процедурі: референдум щодо пролонгації гетьманських повноважень на чергові сім років - і лише в разі негативного рішення (малоймовірного без попереднього надання можливих альтернатив) ініціювати безпосередньо балотування нових кандидатів. Ліві та демократичний центр категорично виступили проти такої системи, вимагаючи одноступеневих виборів за участю чинного гетьмана разом з іншими кандидатами. Переміг "економічний" аргумент: проведення виборів може частково фінансуватися кандидатськими внесками, а для попереднього опитування єдиним джерелом залишається бюджет.
Затверджена процедура залишається незмінною протягом століття за винятком прийнятого в кінці гетьманату Василя Вишиваного обмеження терміну гетьманських повноважень двома каденціями.
Василь Вишиваний, 1923-1938. Формування інституту гетьманства[]
Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Лотаринзький послідовно дистанціювався як від планів окремих австрійських кіл поставити його у разі нагоди на чолі України, так і від ідей привести його до влади шляхом державного перевороту, що мали місце серед самих українців, в тому числі старшини Легіону УСС і Запорізької дивізії. Характерне, однак, його уточнення при відмові одеським організаторам повстання проти Скоропадського в травні 1918 року: "коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього". Так чи інакше, напередодні протигербелевського повстання полковник Петро Болбочан наполягав, що в разі відмови Скоропадського від співпраці треба запросити Габсбурга-Вишиваного, а не очолювати державу безпосередньо Директорією, хоча з розпадом Австро-Угорщини й необхідністю шукати визнання Антанти цей варіант ставав виключно програшним. Проте потреби в цьому не виникло. В травні 1919 року після всіх пересторог Вільгельм фон Габсбург на чолі Українських Січових Стрільців стає полковником реорганізованої Армії УНР, у вересні призначений головою відділу закордонних зв'язків Головного Управління Генерального Штабу УСД. Брав участь у Другому Зимовому поході за повернення Галичини, чим викликав несамовиту лють і фактичне зречення з боку свого батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурга, затятого полонофіла і претендента на польську корону, на яке в свою чергу відповів:
|
Я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні. Відкритий лист від 10 лютого 1921 року
|
|
Майже мимоволі він стає політичною фігурою перед парламентськими і гетьманськими виборами, єдиним кандидатом на гетьманство від ЗУНР. Істотна підтримка його кандидатури по іншим республікам УСД, не виключаючи південного сходу, пояснюється не лише її компромісністю, а й "самоздійсненними пророцтвами": Скоропадський так довго безпідставно називав ерцгерцога Вільгельма головним джерелом агітації проти себе, що широкими колами він дійсно став сприйматися як головна йому альтернатива. Це ім'я узгоджувало від Сяну до Дону і соціалістів, і консерваторів - попри те, що ерцгерцог демонстративно і балотувався, і інавгурувався під іменем Василя Вишиваного, багато хто сприймав його як реальну й більш ґрунтовну, ніж "опереточний" Скоропадський, постать для започаткування української монархії. Лігу Націй не могла не непокоїти така перспектива відновлення династії Габсбургів, але лідерство Вишиваного в обох турах вільних демократичних виборів і переконливий відрив у другому не залишали підстав для його невизнання.
Першим вдалим кроком нового гетьмана стало встановлення товариських зв'язків і взаємодії з верхівкою старої владної команди, насамперед в рамках спільноти Ордену Визволення, перетвореної в елітарний політичний клуб, де Скоропадському як попереднику і Петлюрі як фактичному засновнику було надане нововстановлене звання офіцерів Великого хреста, членів своєрідного тріумвірату. Це було не лише щиросердим жестом переможця виборних перегонів і проявом довіри, але перш за все запрошенням до співпраці заради України. Не будучи гілкою влади, орденська спільнота, що поєднувала, незалежно як від партій, так і від суспільних страт, видатних і небайдужих людей, за спиною яких вже був досвід створення регулярної армії з нуля під час війни на два фронти, генерувала стратегічні напрямки, які по тому втілювались у законопроектах, діях гетьмана та уряду тощо. Не останньою була тут заслуга Василя Вишиваного, його вміння домовлятися і м'яка наполегливість.
Саме з цих обговорень постала успішна концепція аграрної і комплексно-економічної реформи, в цілому проведена в першу гетьманську каденцію Вишиваного. Встановлення надзвичайно завищеної прогресивної ставки земельного податку робила невигідними великі господарства й сприяла їхній фрагментації без примусових засобів. Селяни, що працювали на землі, при її викупі в безпроцентну розстрочку отримували істотні субсидії, які лише частково мусили погасити державі після розрахунків з власником. Козацтву, яке формувалося з ветеранів Визвольної війни, державне субсидування було значно вищим, орденоносцям - повним. Вільний продаж землі мав санкціонуватися через двадцять років, проте по закінченню цього перехідного періоду він був продовжений Центральною Радою ще на десять, після чого через війну на Доні, а потім через політику гетьмана Петра Шелеста розтягся на всі п'ятдесят.
Державна компенсація землевласникам значною мірою виплачувалася в формі облігацій та інвестиційних зобов'язань у промисловість, так званих voucher'ів, що сприяли індустріальному розвитку і заохочували до участі в ньому. Вони формували внутрішній ринок цінних паперів, які на цьому етапі не забезпечувалися нічим, крім довіри, що трималася на патріотичній свідомості. Проте цю свідомість та ентузіазм вдалося капіталізувати. Розвиток промисловості, переважно запуск повного циклу сільськогосподарського машинобудівництва, створював робочі місця, які в поєднанні з гарантованим соціальним пакетом приваблювали сільську бідноту, ініціювали міграцію в міста (особливо на території УНРР, де концентрувалася індустрія), яка забезпечувала їхнє зростання і розросійщення.
Вагомі позитивні результати першої каденції гетьмана Вишиваного забезпечили йому перемогу в першому турі на переобранні 1930 року. Невдовзі після цього тріумфу група депутатів Центральної Рада подала проект повернення до двоступеневої процедури, відповіддю-противагою на який з боку демократичних кіл став альтернативний проект обмеження гетьманських повноважень двома термінам. Соборна Рада заморозила обидва, і про них успішно забули.
Головним напрямком гетьманату Вишиваного 30-х років стали подальша індустріалізація (зі збереженням у стратегічних напрямках промисловості контрольного пакету державної частки) і формування соціальної держави загального добробуту, а також розвиток міжнародного партнерства. В останньому доводилося жорстко конкурувати з Польщею, її проектами "нульового Міжмор'я" та "Другої Республіки". Ситуація почала змінюватися після смерті в 1935 році Пілсудського, коли протистояння між країнами стало поступатися партнерським взаєминам. Менш розвинутими були економічні стосунки з обома Росіями.
Перемога Вишиваного на переобранні 1937 року відбулася вже в другому турі, що свідчило про вихід на політичну арену нових сил. Пізніше він зізнавався, що саме через цю обставину наважиться наступного року на неординарну форму протесту проти "німецької весни" та "мюнхенської змови".
Євген Коновалець, 1938-1939. «Фальстарт»[]
Подібно іншим Габсбургам, гетьман Вишиваний категорично засудив "німецьку весну" 1938 року - анексію Австрійською республікою "Судетського коридору" Чехословаччини, ініційоване об'єднання ("аншлюс") з Німеччиною та спроби залучити до нього Прусію і Мемельський край. З аристократичним сарказмом висміює він мавпування соціалістичною Австрією рейхівської атрибутики та риторики, повернення двоглавого орла на гербі тощо. Але як голова держави він мав можливість і вважав своїм обов'язком намагатися вплинути на позицію Ліги Націй, підштовхнути її від "глибокої занепокоєності" до конкретних дій. Останнім відчайдушним жестом була дана напередодні обіцянка піти у відставку в разі визнання анексії Францією та Великою Британією "заради миру" - "бо ганьба, якою покрив себе мій австрійський народ, не дозволяє мені залишатися главою держави". Він дійсно заявив про відставку на другий день після Мюнхенської угоди, але починався лише другий рік його чергової каденції, і за тодішніми конституційними нормами її за таких умов мала затвердити Соборна Рада. Сенатори, розсудивши, що користі від того вже не буде, скористалися правом її не прийняти. Проте для гетьмана це вже було справою честі - особливо після того, як у польській пресі історію з заявою і відхиленням відставки (про яке, на думку авторів було заздалегідь домовлено) назвали "дешевим фарсом". Він зіграв на республіканських настроях депутатів Центральної Ради, розморозивши старий законопроект про обмеження гетьманських повноважень двома термінами. Після його затвердження необхідною кількістю голосів його третя каденція автоматично ставала нелегітимною і довелося ініціювати нові перевибори без його участі.
До другого туру разом з головним суперником гетьмана на торішніх виборах, державним секретарем праці й суспільної опіки ЗУНР, головою Організації Українських Націоналістів героєм Визвольної війни і колишнім першим членом Директорії від ЗУНР Євгеном Коновальцем, несподівано для багатьох вийшов і пограв з досить незначним відривом підтриманий переважно південним сходом дебютант виборчих перегонів, "династичний" голова Українського союзу хліборобів-державників син першого гетьмана УСД Данило Скоропадський. В Україні, на відміну від деяких сусідів на півночі та сході, цьому результату не приділили багато уваги - куди актуальнішим здавалося усвідомлення курсу держави на найближчі сім років, особливо в умовах реальної загрози нової війни, що готова була спалахнути в центрі Європі буквально одразу за західними кордонами України.
ОУН, ґрунтуючись на ідеях Дмитра Донцова, вважала децентралізованість і господарчу окремішність суб'єктів УСД перепоною на шляху формування політичної нації. Відповідно цій переконаності Коновалець в Інавгураційному Зобов'язанні обіцяв певні заходи, що сприяли б інтеграції суспільства: збільшення державної частки в економіці з контролем її центральними органами, гостро назрілу суттєву реформу регулярного війська, а також силових структур МВС та козацьких формувань. Проте стартувати вони так і не встигли.
Загострення Чехословацької кризи через безкарність агресора, якому розв'язала руки бездіяльність Ліги Націй, призвела в березні 1939 року до розпаду країни. Одразу ж розпочата окупація Угорщиною (яку більше не стримувала угода з федеративною Чехословаччиною, що припинила існування) Карпатської України вимусила її прем'єр-міністра о. Августина Волошина проголосити незалежність і звернутися до Української Соборної Держави з проханням прийняти в свій склад. Після відбиття агресії Карпатськими січовиками разом з силами української допомоги і довгоочікуваного втручання світової спільноти було проведено референдум під контролем Ліги націй (окремо враховувалися результати по населеним пунктам з угорським населенням більше 50%, за волевиявленням яких проводився кордон - втім, враховуючи на чинний угорський режим, більше 2/3 з них вирішили залишитися з Ужгородом). Власне кажучи, Волошину вдалося "вскочити в останній вагон" - саме після цього Ліга Націй прийняла доленосну концепцію про розмежування понять "самовизначення націй" і "приєднання до інших держав", надзвичайно ускладнивши останнє, зробивши його легітимно можливим не раніше, ніж після десятків років незалежності.
Згідно з Конституцією УСД, гетьман має обиратися всіма суб'єктами держави, а у разі зміни їх складу в першій половині гетьманської каденції голоси мають перераховуватися. Приєднання нового суб'єкта передбачало додаткове голосування в ньому за кандидатів другого туру. Через певний побутовий антагонізм між русинами Закарпаття і Галичини, з якої походив Коновалець, і деяке поширення на Закарпатті москвофільських поглядів (а Скоропадський-молодший позиціонувався як проросійський політик і прихильниками, і противниками) Данило Скоропадський перемагає в ньому з істотною перевагою, яка при повторному зведенні результатів дала 1.7% переваги по Україні. Гетьманську булаву довелося передати.
Данило Скоропадський, 1939-1944. Спроба реставрації «русскаго міра» і гетьманська криза[]
На думку соціологів, високий результат Данила Скоропадського був зумовлений тим, що він залишився єдиним яскравим кандидатом від умовного "сходу" - розкручені учасники торішніх перегонів на момент цих позачергових виборів були вже хто в уряді, хто в Соборній раді і не могли взяти участі. Зіграли також чисто емоційні міркування - "гетьманич, а не нувориш, як інші", "минулого разу теж обрали наймолодшого і не пошкодували". Фактично голоси, віддані в регіонах за Скоропадського, були скоріше "проти Коновальця", його політики унітаризації держави, проявами якої вже відзначався його перший рік. Проте УСХД подавав цю перемогу як свідчення "консервативно-монархічного вибору хліборобської України", від ідеалів якого, на їхню думку, відійшов гетьманат Вишиваного, а разом з ним і прогетьманська УДХП, від якої відколовся Союз і в якій залишився Скоропадський-старший. Через багаторічні зв'язки і "перехресне опилення" ідеології монархічних рухів України та Росії УСХД сприймався в Російській імперії (більшою мірою, ніж був насправді) як проросійська сила, а Скоропадський-молодший - як "наш кандидат" (в якого і справді були певні симпатії до Росії). Завдяки міжросійському фашистському руху таке ставлення до нового гетьмана розповсюдилося і в РРСР. Найголовніше, що воно проекувалося і на його електорат, створюючи, разом з деякими іншими чинниками, уявлення про загальне русофільство в республіках південного сходу (навіть попри те, що перевага голосів за Скоропадського складала там лише кілька відсотків). Ця аберація прирече на поразку "російський Аншлюс" 1944 року, ключовою складовою якого був проект "Новоросія-2".
Новий гетьман наполегливо підкреслював вірність курсу попередника. Щоправда, слово "соборність", яке за Коновальця встигло набути значення руху в напрямку більшої консолідації нації, ним вживалося ледь не в протилежному значенні - як підкреслення своєрідності і окремішності кожної республіки. Через успадковані тертя з Польщею навколо позиції України в сілезькому питанні на перший план якось непомітно вийшло налагодження економічних і культурних стосунків з обома Росіями. За обіцяну, але ще практично не розпочату Коновальцем військову реформу Скоропадський узявся починаючи з косметичних питань. Вперше уніфікував знаки розрізнення, повернувши погони ("нараменники") за зразком часів Першого гетьманату (фактично ж ближче до Російської Імперії), започаткував зміни в нагородній системі, окремі моменти яких викликали опір з боку Центральної Ради, а також ветеранів Визвольної війни. Суттєві ж зміни чомусь виражалися в скороченнях, передислокаціях та переозброєнні, яке виглядало скоріше як роззброєння, в суперечливих кадрових призначеннях у Міністерстві оборони та Генеральному штабі. Гетьман боявся війська, бо не відчував підтримки з його боку - але його дії налаштовували проти нього ще сильніше.
Значно істотнішими стали ініційовані Данилом Скоропадським конституційні зміни стосовно інституту гетьманства. Події останніх років дійсно виявили недоліки чинної системи, коли гетьман навіть був не здатний без дозволу сенаторів подати у відставку. Проте Центральна Рада скликання 1941 року, що вперше після 20-х років мала дуже проблемний розподіл політичних сил, фактично стала об'єктом гетьманського шантажу, і під загрозою розвалу ледве встановленої коаліції, який міг спричинити призначення дострокових виборів, прийняла в першому читанні для подальшого опрацювання пакет пропонованих змін, за яким значно розширювалися повноваження гетьмана, в тому числі й переймали ряд повноважень Соборної ради. Фактично це було першим кроком до трансформації гетьманату в конституційну монархію.
Фатальною помилкою в кар'єрі Данила Скоропадського виявився проведений в 1943 році за наполяганням його російських "друзів" консультативний плебісцит з питання Міжмор'я і заява, всупереч його результатам, про призупинення інтеграційного процесу. Обурена громадськість по всій країні вимагала імпедементу гетьмана за нехтування народним волевиявленням, до того ж усупереч власній передвиборчій програмі та інавгураційному зобов'язанню - але прийнятим пакетом конституційних змін старий закон про імпедемент утратив силу, а новий досі чекав на розглядання. Ця ситуація вилилась у скликання Всеукраїнського Віча прямої дії, підтримане парламентською опозицією. 18 лютого 1944 року гетьман дає Державній варті прямий наказ силового розгону Вічових наметових містечок на Хрещатику та Інститутській. Усвідомлюючи злочинний і антиконституційний характер цього наказу, більшість вартових відмовляється його виконувати, роззброївши тих, хто були на це готові, під час чого сталася стрілянина, яка спричинила (завдяки несанкціонованому оголошенню по дротовому радіо) вихід на місце подій просто ночі десятків тисяч протестувальників. Переляканий гетьман біжить до Новочеркаська, де заявляє про військовий переворот у Києві і намагається оголосити в країні воєнний стан. Влада РВД під тиском місцевих активістів Всеукраїнського Віча, до яких приєдналися цілі козацькі підрозділи, розлютовані злочинним наказом Скоропадського, заявляє про визнання легітимної влади в Києві, де Центральною Радою щойно було прийняте положення про тимчасове управління до повернення гетьмана для виконання своїх обов'язків. Данило Скоропадський нелегально перетинає кордон Російської імперії і приїздить до Царицина.
Євген Коновалець, 1944-1951[]
Положення про тимчасове управління, прийняте Центральною Радою 21 лютого 1944 року у зв'язку зі втечею гетьмана Данила Скоропадського, визнавало виконувачем гетьманських обов'язків обраного і приведеного до присяги в 1938 році Євгена Коновальця, чий семирічний термін ще не минув, отже, повноваження до гіпотетичного повернення Скоропадського переходили до нього знову автоматично. На цьому наголошували також у своїх заявах по Всеукраїнському радіо в прямому етері офіцери Великого хреста Ордену Визволення гетьмани-емерити Василь Вишиваний та Павло Скоропадський - останній крім того дуже зворушливо звертався до сина з проханням повернутися до виконання своїх обов'язків перед народом України і особисто гарантував йому повну безпеку. Після прес-конференції гетьмана-втікача в Царицині, з якої стало очевидним, що повертатися в країну, де "відбувся переворот", він не збирається, було оголошено про невідкладну підготовку до проведення дострокових гетьманських виборів. Попри сильні позиції легітимності Коновальця і абсурдність заяв про "переворот" (навіть після того, як ряд міністрів, близьких до Скоропадського і його проросійських позицій, оголосили про відставку і виїхали за кордон, де намагалися вдавати жертв політичних переслідувань) Російська імперія і РРСР (яка перебувала в центрі світової уваги завдяки щойно проведеній зимовій Олімпіаді) винесли на Раду Ліги Націй питання "перевороту на Україні та переслідування російськомовного населення Південного Сходу". Тлом для цієї заяви стали розпочаті проросійськими організаціями (осередки яких масово відкривалися в південно-східних республіках за часи гетьманату Данила Скоропадського) мітинги за невизнання "київської влади" і позачергових виборів. Вони охопили переважно Республіку Війська Донського, меншої мірою Таврію, а в УНРР та на Кубані були одразу нейтралізовані масовими виступами патріотичної громадськості і позицією влади. Проте російській пропаганді вистачило прецедентів для формування "паралельної реальності" в ЗМІ обох держав, яка транслювалася і назовні як "альтернативний погляд".
Розрахунок на те, що Ліга Націй проявить таку ж нерішучість, як під час "німецької весни", провалився: ті недавні події чогось таки навчили світову спільноту, а паралелі були надто відверті, щоб їх ігнорувати. Тому замість вже готового офіційного введення військ "для відновлення конституційного порядку і повернення законного Гетьмана" відбулося захоплення урядових установ Ростова зведеною диверсійною групою з обох Росій під проводом професійного радянського диверсанта Павла Судоплатова, перетворивши місто на координаційний центр донських протестів. Через одностайне визнання Лігою Націй законності тимчасового управління і майбутніх гетьманських виборів протестні вимоги змінилися: тепер йшлося про проведення Вседонського референдуму за вихід з України. При цьому стверджувалося, що через нератифікацію РВД Акту Злуки (що автоматично втратив силу з прийняттям Конституційної угоди, яку республіка підписала) він стане актом прямої дії, який не потребуватиме проведення плебісцитів про його визнання в інших суб'єктів. Абсурдність такого тлумачення доводили не лише провідні юристи, а навіть перший голова республіки Петро Краснов, який, визнаючи право Дону на референдум, вимагав дотримання законної процедури його скликання і навіть попри 74-річний вік і стан здоров'я подав свою кандидатуру на гетьманські вибори, намагаючись цим символічним жестом нейтралізувати заяви про їхнє невизнання - але лише заробив цим клеймо "зрадника" і "хохляцького запроданця" (щоправда, невдовзі реабілітується, переїхавши після початку активної фази ЗНБО на окуповану територію, але через заклики до миру і порозуміння швидко опиниться там "на подвалі", де через рік, після згоди сепаратистів включити його в програму обміну полоненими, помре при загадкових обставинах).
Справжньою очевидною метою процесу було зірвання виборів - або через запровадження воєнного стану для звільнення захоплених станиць, або через блокування виборів на всій території РВД. Коли став зрозумілим провал обох планів, судоплатовці захопили слабо контрольований владою Новочеркаськ і провели паралельно з виборами фіктивний референдум на підконтрольній території (результати якого - звичайно, за вихід республіки - ніяк не верифікувалися, а більшість заявлених дільниць та комісій існували лише на папері). На виборах Євген Коновалець переміг у першому турі (вперше після другої каденції Василя Вишиваного і востаннє в XX столітті), але стало очевидним, що війна проти дворосійської гібридної агресії лише починається.
Під прапором цієї війни минули сім років гетьманату Коновальця - роки нового підйому народного ентузіазму, нового практичного усвідомлення єдності держави різноманітні її суб'єкті, нової розбуди армії з жалюгідного стану під час бойових дій, роки, що заслужено отримали неофіційну назву "Другої визвольної війни". Роль гетьмана в них у багатьому ставала ключовою - особливо в створенні позитивного іміджу країни серед світової спільноти, здобуття міжнародної підтримки та допомоги.
Попри звільнення великих міст РВД та Донського гирла українським військом ще протягом 1944 року, міжріччя Сіверського Донця та Дону до українського верхнього Подоння залишалося переважно під контролем самопроголошеної Донської Народної Республіки, фактично - РРСР та Російської Імперії, що розподілили території впливу біля своїх кордонів. Обидві Росії стверджували про свою непричетність до конфлікту і звинувачували на публіку в його підтримці одна одну. Численні докази їхньої взаємодії оголошувалися ініціативами приватних осіб і фашистського руху, який обидві країни офіційно не підтримували, на всіх полонених офіцерів виявлялися заднім числом оформлені накази про звільнення за власним бажанням. 2 вересня 1945 року п'ятисторонньою робочою групою за участю фактичних учасників конфлікту, а також президента США Гаррі Трумена і прем'єр-міністра Франції Шарля де Голля були підписані Тбіліські угоди про припинення вогню (яке буде постійно порушуватися вздовж усієї лінії зіткнення) і передачу справи міжнародному врегулюванню. Фактично ж вони сприяли закріпленню режиму "ДНР". Більшість етнічних українців, які стали об'єктом погромів і офіційних утисків, залишили окуповану територію ще влітку-восени 1944 року, за ними подалися інші, хто не вжився з "ДНР"; влаштувавшись у глибині України спочатку в очікуванні скорого звільнення, багато хто через пару років вже й не особливо прагнув повернення. Спорожнілі станиці заселялися озброєними мігрантами з обох Росій, які "натуралізовалися" через шлюби (переважно фіктивні) і тягли за собою численних родичів (у тому числі фіктивних). Російські сторони тим часом усіма способами відтерміновували початок процесу передачі кордонів під контроль міжнародних місій і влітку 1948 року поновили під прикриттям міфічного "донського казацького ополчення" поновили гарячу стадію конфлікту в новій спробі вийти до Азовського моря, яку українська сторона після довгих і кровопролитних боїв (в тому числі під артилерійським та мінометним вогнем безпосередньо з території Російської Імперії, неодноразово фіксованого міжнародними спостерігачами) успішно відбила, але за визначену Тбіліськими угодами лінію розмежування так і не зайшла, сподіваючись на дипломатичне розв'язання. Втім, ці події стали одним з факторів, що спричинили об'єднання Ліги Націй та ТСН в Організацію Об'єднаних Націй заради подолання глобальної міжнародної кризи, яке стартувало ще за Коновальця, а завершилося в 1953 році.
Ярослав Стецько, 1951-1958[]
До чергових гетьманських виборів 60-річний Коновалець підійшов з готовністю балотувався на другий термін і високими шансами бути обраним. Але Конституційний суд виніс рішення про валідність першого короткого терміну гетьмана і не дозволив йому участь у переобранні.
Новим гетьманом став 39-річний провідник ОУН, сотник Самооброни під час Всеукраїнського Віча Гідності і герой ЗНБО Ярослав Стецько. Розділяючи доведені війною переконаність попередника і програмну тезу ОУН про необхідність глибшої консолідації українського суспільства, він бачить шляхом до нього не унітаризацію держави, а формування національно свідомої еліти і забезпечення її домінування у владі і серед лідерів суспільної думки. Глибоко переконаний, що відповідальність особистості за націю не надається їй автоматично від народження, а здобувається через свідоме ототожнення з нацією і її долею (нація таким чином виступає первинною, що й відображено в девізі ордена Бойової заслуги "Воля народам і людині", який Стецько зробив також гаслом свого правління), він виступає за розділення найближчим десятиліттям понять громадянства і права обирати та бути обраним. Мандат на останнє має надаватися за результатом спеціальної атестації (з різними категоріями відповідно балу - участь лише в місцевих виборах, республіканських чи загальноукраїнських виборах, право обиратися - і можливістю його підвищення) та скасовуватися судовим чином за антинародні чи сепаратистсько-сецесіоністські дії (в жорсткому варіанті - також за систематичне ігнорування виборів). Незважаючи на значну підтримку суспільством таких ідей через події останніх років, вони викликали жорстку критику з боку демократичних сил, які вказували на небезпеку штучної ідеологічної селекції, що її несе така система, нечіткість межі між формалізацією оцінки загальної патріотичної свідомості та конституційно забороненою державною ідеологією, принципову можливість використання механізмів позбавлення виборчого права для дискримінації, репресій і шантажу. Найсильнішим аргументом була типологічна й генетична спорідненість ідеї примату нації з фашистською ідеологією, яка йшла до занепаду в країнах Європи, але переживала свій ренесанс у російському партнерстві, і на те, що в багатьох випадках вони починалися з подібних м'яких ідей, транcформуючись у розвинені потворні форми саме тоді, коли завдяки ним держава відгороджувалася від впливу реального, а не ідеалізовано-патріотичного суспільства.
Стецько успадкував заморожений конфлікт на Дону і відсутність осяжних перспектив його розв'язання. Створення ООН з узгодженим механізмом міжнародних санкцій проти країн-порушниць мирного статус-кво нарешті зсунуло з мертвої точки питання миротворчої місії на території "ДНР", до того ж не лише на кордонах, як йшлося за Тбіліськими домовленостями, а по всій території, з вилученням важкої зброї, яку не встигли вивезти й передачею її Україні, контролем над місцевими козацтвом та спільним патрулюванням тощо. Проте населення після десятьох років непідконтрольності вже значною мірою формували мігранти з соціального дна обох Росій, що закріпилися тут начебто відповідно українському законодавству (шлюб, служба в козацьких формуваннях), завели тут дітей. Масовим загалом депортувати їх не було політичної волі, приймати в громадянство, навіть незаплямованих бойовими діями чи посадами в окупаційній владі, - бажання. Миротворчий контингент складався переважно з громадян Булгарської Конфедерації, Казахстану та Маньчжурії - і хоча за наполяганням України припустима кількість етнічних росіян серед них була квотована, а схильність до проросійських поглядів перевірялася та відбраковувалася, це були російськомовні люди близької культури, навіть якщо деякі мали українське коріння. Виникали корупційні схеми, коридори контрабанди та фінансових операцій як між двома Росіями, так і з Україною. Старожитні зберігали разом з ДНРівськими українські паспорти, їхні діти їх отримували (батько при цьому нерідко був іноземним громадянином і бойовиком), вільно перетинали лінію розмежування, навчалися в українських вишах, їздили за українськими паспортами за кордон. Хоча за роки окупації український бізнес на цій території було повністю зачищено, при гетьмані Стецькові після введення миротворців він зайшов знову. На місцевій продукції, яка йшла в підконтрольні регіони України, значилося "РВД", а не "ДНР", інколи з таким маркуванням продавалося і внутрішньому споживачеві - на таку "зраду" майже не звертали уваги. Цей суперечливий вузол з плином часу заплутувався все більше.
Складною залишалася й економічно-соціальна ситуація. Зростання оборонних витрат, зумовлене такою оперативною зміною пріоритетів відставання технологічної модернізації в промисловості (яка залишалася критично залежною від державного сектору), застарілі наслідки болісного розриву активізованих за гетьманату Данила Скоропадського торгово-господарчих зв'язків зі східними сусідами - все це сприяло просіданню життєвого рівня відносно початку сорокових років. На цьому тлі відновлюється популярність лівих партій та ідей, що сказалося на складі Центральної Ради 1955 року, а по тому і на гетьманських виборах.
Петро Шелест, 1958-1972. Епоха стагнації[]
В 1958 році гетьманську булаву прийняв Петро Шелест, сенатор Соборної Ради від УНРР по лінії профспілок, раніше член СДПУ. Відповідно популістським тезам, що забезпечили йому перемогу на виборах, і узгоджено з лівоцентристською коаліцією нового складу Центральної Ради збалансованість між санацією економіки та соціальним регулювання змінилася штучною підтримкою життєвого рівня шляхом систем пільг, забезбечення яких покладалося на підприємства, замороженням приватизації промисловості і початку вільного продажу землі, збільшенням в пенсійному забезпеченні долі солідарної системи і створенням, крім пенсійного фонду (що за Шелеста набув ознаки фінансової піраміди), резервного фонду соціального страхування, дешевим промисловим будівництвом за рахунок якості, що фактично запрограмувало кризу нерухомості через півстоліття. В зовнішній політиці дотримувався позиції прагматизму, поєднуючи європейську інтеграцію на шляху створення ЄС з спробами долання "холодної війни" з обома Росіями через окупацію Дону ("розрядка євразійської та світової напруженості"). На перевиборах 1965 року вперше в історії України були використані політтехнології впливу на виборчий процес, через які в другий тур Шелест вийшов з радикальним соціалістом з Лівого Сектору білгородським міським головою Микитою Хрущовим (так званий "двобій лисих"), що й забезпечило йому перемогу.
Під час другої каденції Шелеста була проведена кардинальна конституційна реформа, що повертала та закріплювала деякі тенденції часів як Коновальця (централізація), так і Скоропадського-молодшого (розширення гетьманських повноважень). Скасовувалося затвердження прийнятих законів Соборною Радою - тепер вони вводилися в дію підписом гетьмана, до якого за Соборною Радою залишалося право вето. Фактично змінювалася парламентська структура (у зв'язку з чим Сойм перейменовувався на Верховну Раду): палати ставали рівноправними з розподілом повноважень. У разі розходжень між палатами для узгодження передбачалося створення тимчасової паритетної міжпалатної комісії. Заходи з централізації торкалися переважно виконавчої влади при збереженні тиску східних суб'єктів. Шелест і прогетьманська фракція Центральної Ради намагалися також скасувати обмеження гетьманських повноважень двома каденціями, але це викликало рішучий опір. С початком 70-х років почали давати себе знати проблеми довгострокової перспективи, закладені популістськими заходами Шелеста, неконкурентноспроможність регульованої економіки, ряд проблем гуманітарно-правового характеру. Тому підтримка й довіра, яку мав Шелест на початку гетьманського терміну, виявилися повністю розтраченими, і призначений ним наступник, міністр металургії Володимир Щербицький з Січеславської промислово-фінансової групи, на виборах опинився в аутсайдерах.
Микола Лівицький, 1972-1986. «Перебудова»[]
Незважаючи на те, що новий гетьман Микола Лівицький (син депутата Центральної Ради першого скликання і міністра юстиції при Директорії Андрія Лівицького) походив з близьких до Шелеста лівоцентристських кіл, його гетьманат розпочався з гострої критики минулих років (названих "епохою стагнації") і програми радикальних реформ. Замість нового етапу програних попередником перегонів за конкурентноспроможність українського машинобудівництва і важкої промисловості на європейському ринку (через що задля нарощування галузі довелося запроваджувати ембарго на окремі види техніки і завишувати мито на інші) натиск робився, крім підвишення якості та екологічності сільськогосподарчої продукції як основної статті українського експорту для збереження в ній лідерства, на капіталізацію інтелектуального ресурсу, розвиток науки та технологій, де країна мала чималий потенціал, але він був підпорядкований промисловим задачам, в свою чергу надмірно керованим державою. Під скептичні, а нерідко й нищівні коментарі тут вдалося досягти справжнього прориву, в тому числі вийти на світовий ринок космічної індустрії та інформаційно-програмного забезпечення. Паралельно нарешті відкрився вільний продаж землі та значної частки державних акцій в промисловості разом з зобов'язаннями по соціальному пакету працівників. Шокові пертурбації минули за три-чотири роки, і на виборах-1979 Лівицький попри вже дуже похилий вік упевнено перемагає в другому турі.
Під час другої каденції, подібно Шелесту, впроваджує конституційну реформу. Розширення Шелестом повноважень гетьмана і зменшення його підконтрольності парламенту спричиняло перманентну критику, проте перехідний період "перебудови" довів ефективність прямого гетьманського правління з можливістю вирішення кризових ситуацій у "ручному режимі". Тому результатом реформи стала остаточна модель українського гетьманату, коли повноваження і свобода дій глави держави автоматично розширюються під час формування нового складу Центральної рад до утворення коаліції та у випадку парламентської кризи до її конституційного подолання.
Микола Плав'юк, 1986-1993[]
Неофіційний спадкоємець Лівицького, 60-річний екс-провідник ОУН Микола Плав'юк продовжував лінію реформ попередника, вдаючись до більш сміливих заходів лібералізації економіки та створюючи привабливіший клімат для зовнішніх інвестицій. При ньому стабілізувалися лідерські позиції України в Центральній Європі, насамперед її статус космічної держави, і остаточно формується так звана Балтійсько-Чорноморська вісь Євросоюзу. Але на зльоті його гетьманату, з другої половини 1991 року, Україна разом з усією Європою зазнає рішучого випробування на міцність. Російський аншлюс з багаторічного гасла почав перетворюватися на реальність: Російська Імперія і РРСР разом з Мордовською, Марійською і Чуваською республіками, що вийшли з складу Булгарської Конфедерації, Республікою Волгадойчен (ексклав колишньої Калмицько-Поволзької республіки і, найголовніше, самопроголошеною "Донською Народною Республікою", яку переважна більшість країн-членів ООН розглядали як непідконтрольну частину Республіки Війська Донського в складі УСД, підписали декларацію про створення Союзу Суверенних Країн Росії під короною Імператора Всеросійського. Вперше від часів розпаду Германського Рейху на незалежні Австрію й Німеччину та дефашизації Угорщини і Болгарії європейський порядок зазнавав переформатування, а загроза Другої світової війни ставала такою ж реальною, як на межі 30-40-их. Оскільки йшлося не про приєднання відділених областей до нової метрополії, а про створення міждержавного союзу (в перспективі - де-факто союзної держави) шляхом воз`єднання на формально рівноправних засадах (подібно оголошеному роком раніше об'єднанню західнобулгарських республік у нову державу, яке ООН визнала, створивши прецедент, чи навіть розширення цього ж самого визнаного об'єднавчого процесу новими учасниками), всі резолюції Ліги Націй і ООН, спрямовані проти "добровільного приєднання" сецесованих країн до інших держав юридично не могли бути тут застосовані. Рада Безпеки ООН виявила "глибоку занепокоєність", проте головні рішучі кроки в протидії цьому процесу залишалися за Україною, чиїй територіальній цілісності він безпосередньо загрожував. Кроки виявилися не надто рішучими, бо слідом за кожним з них гетьман Плав'юк очікував конкретних дій солідарності від світової спільноти, з якими вона теж не поспішала. Ця розважливість не знайшла розуміння в більшості українців, що сприйняли її як легітимізацію "зливу Дону" (який фактично відбувся ще за Шелеста). Тому на наступних гетьманських виборах перевагу отримав кандидат, який демонстрував готовність до радикальніших протидій.
В'ячеслав Чорновіл, 1993-2000. «Лихі дев'яності»[]
Колишній очільник ЗУНР 56-річний В'ячеслав Чорновіл на посту гетьмана дійсно став у авангарді протидії створенню ССКР, підтверджуючи політичні заяви рішучими санкціями проти його країн. При цьому він не приховував, що прагне зриву не членства "ДНР", а самого утворення Союзу, реінтеграції постросійського простору як загрози європейській та світовій безпеці. Санкції негативно впливали на економіку України, яка від доби гетьманату Шелеста непомітно опинилася в критичній залежності від торгівлі з Росіями, проте виявилися неефективними, оскільки інші країни підтримували їх дуже мляво - більш того, Західна Європа сильніше, ніж у запобіганні поки що майже примарної російської загрози, була зацікавлена в ослабленні міжнародних позицій України і всієї Балтійсько-Чорноморської осі. Збереження в таких умовах європейського лідерства Української Соборної Держави коштувало значного погіршення рівня добробуту громадян. Як і при замороженні конфлікту в Донському міжріччі, патріотичний ентузіазм не витримував випробувань відсутністю результатів. Інтеграційні процеси між країнами ССКР йшли своєю чередою, ООН перейшла до висловлення дуже глибокої занепокоєності, споживацький кошик українців залишався спорожнілим - тож маятник народної довіри знову хитнувся в інший бік. На перевиборах 2000 року Чорновіл зняв свою кандидатуру - посилаючись на стан здоров'я після пережитої минулого березня автокатастрофи при загадкових обставинах, але без сумніву, свою роль відіграли і результати парламентських виборів, які свідчили, що шансів залишитися гетьманом у третьому тисячолітті з політикою Чорновола практично нема: симпатії мас адресувалися популістським обіцянкам "покращення вже сьогодні".
Леонід Кучма, 2000-2007[]
Новий гетьман Леонід Кучма походив з Січеславської промислово-фінансової групи, провідне значення якої визначив розвиток космічної галузі (комплекс КБ "Південне" - ВО "Південмаш"). Починаючи з Щербицького на виборах 1972 року, її представники не припиняли боротьби за гетьманські клейноди, доки не ознаменували перемогою межу тисячоліть. Але обіцяне "покращення" виявилося надто мізерним в контексті "тотальної зради" - чергової спроби радикально змінити зовнішньополітичний вектор України. Сам гетьман дотримувався скоріше прагматичних міркувань, подібно Шелесту, керуючись перш за все економічними інтересами України в близький перспективі, але серед Січеславської групи, виведеної його обранням у перший ешелон української політики, було чимало справжніх прибічників проросійської орієнтації, що майже наближалися до політики Данила Скоропадського (насамперед Юлія Тимошенко). Пунктом неповернення для Кучми стало визнання, слідом за деякими західноєвропейськими державами, Союзу СКР як єдиного торгового партнера (але не членства в ньому "Донської Народної Республіки"). Це похитнуло блокову єдність Балтійсько-Чорноморської осі (аж до погроз виходу з боку Прусії та Литовської Конфедерації) і спричинило масові хвилювання в самій Українській Соборній Держави. Небезпека цих хвилювань не була належним чином оцінена гетьманом, і до перевиборів 2007 року він підійшов без натяків на можливість ревізії обраної лінії, натомість агресивно переконуючи в підконтрольних ЗМІ в її правильності. Були також задіяні різноманітні технології маніпулювання електоратом, які свого часу спрацювали в Шелеста та Лівицького. Проте незважаючи на певні елементи політичної поляризації між республіками, виборці знову довірилися принципу "голосувати скоріш проти чинної влади, ніж за реальну альтернативу", і компромісний для всіх кандидат Віктор Ющенко втретє в історії Української Соборної Держави переміг вже в першому турі. Кучма також став першим після Данила Скоропадського екс-гетьманом, якому не було надане звання офіцера Великого хреста Ордену Визволення.
Віктор Ющенко, 2007-2014[]
Перемогу колишньому голові Нацбанку Віктору Ющенкові забезпечила (крім нерозкритої спроби його отруєння російською ОР "Старичок", що спотворила йому обличчя і сколихнула суспільство) його передвиборча програма, де рішучість риторики і пафосу щодо необхідних змін поєднувалася з декларуванням "серединної дороги" між курсами Чорновола та Кучми. Реальність вже не вперше в новітній історії України виявилася зворотною стороною чесно виконаних обіцянок. Передвиборчої рішучості конче бракувало його правлінню, яке заплуталося в компромісах. За словами Ющенка, він наслідував приклад пошуку шляхів національного примирення під час формування Української Соборної Держави - проте це лише свідчить про нерозуміння ним реальних запитів доби, в якій активна частина суспільства вже була об'єднана в прагненні змін і консенсусу щодо їх напрямку, топтання ж на місці її категорично не влаштовувало. Прагнення ж гетьмана до порозуміння з регіональними бізнесовими кланами, безоглядного задовільнення їхніх інтересів заради консолідації еліт вело саме до такого топтання. Він дійсно дезавуював визнання Кучмою ССКР, проте так і не наважився винести на порядок денний країн Балтійсько-Чорноморської осі єдину політику щодо нього. В результаті Польща, граючи на суперечках, підвищувала свою питому вагу в блоці, а зростання проросійського лобі у владних структурах Угорщини, Молдови та Болгарії ніяк не впливало ані на їхні відносини з його країнами, ні на статус кандидатів до Євросоюзу. Подібно попереднику, Ющенко теж зробив фатальний крок, що унеможливив його переобрання - ним стало призначення Юлії Тимошенко на посаду міністра ресурсів та енергетики. Перехід межі, до якої нація могла сприймати компроміси з порозумінням, автоматично поставив під сумнів і попередні. Але ідея "серединної дороги" продовжувала володіти свідомістю мас.
Петро Порошенко, 2014-2021[]
Гетьман Петро Порошенко обирався не стільки як альтернатива попереднику, скільки як своєрідний "Ющенко 2.0". В деяких питаннях він був навіть поміркованішим за нього й не збирався цього приховувати. Але час вимусив виступити в статусі Верховного Головнокомандувача не лише за титулом, а й за фактом, і вдаватися до неминучих радикальних кроків. Спроба країн ССКР розіграти звичний Донський сценарій, цього разу в Калмикії, яка після відділення поволзького анклаву ("республіки Волгадойчен") залишалася буферною зоною між Кубанню та Півднем Російської імперії (з повільним, але неминучим сповзанням в орбіту впливу останньої), і окремих суб'єктах Кавказької Федерації, мобілізувала Україну не тільки на посилений захист власних кордонів у постійній бойовій готовності, але й на "гібридну протидію" гібридній агресії в сусідніх країнах. Спричинене нею оголошення ССКР війни Україні та перші відкриті бойові дії влітку 2018 року нарешті засвідчили світові реальність чергової кризи міжнародного паритету й спонукали до злагоджених заходів з замирення агресора. Це спричинить процес демонтажу ССКР з подальшою фрагментацією Російської Імперії, а також формування Глобального Військового Альянсу - але те й інше завершиться вже далеко за рамками Порошенківського гетьманату. Безпосереднішим його результатом стануть вимушене повернення до "лінії Чорновола" як вихідного вектора розвитку країни та остаточне руйнування застарілого симбіозу політичних партій та бізнес-груп.
Дмитро Ярош, 2021-2027[]
Дмитро Ярош, вчитель української мови з Кам'янського (Січеславщина) та провідник молодіжного патріотичного руху "Тризуб" набув меметичної популярності після ролику в Інформаторії, де він крив нецензурною лайкою міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Оскільки той незабаром пішов у відставку, Ярош розпочав флешмоб "Тепер йдемо до вас!" з врученням на камеру тризубівськими побратимами його візитівки пороросійським та корумпованим чиновникам. Водночас його просувала Січеславська промислово-фінансова група (на той час - група "Приват") як засіб свого повернення до великої політики на трендовій радикально-патріотичній риториці. Хвиля гайпу, яка привела на виборчі дільниці навіть політично байдужий прошарок молоді, що сприймала це як дотепний флешмоб, забезпечила Ярошу вихід у другий тур, а загальне розчарування половинчастою політикою Порошенка і його зливом бойових дій на Дону - блискучу і переконливу перемогу в ньому.
Успіх було закріплено створенням на базі "Тризубу", позапартійних груп тиску, ветеранських організацій та волонтерського руху політичної партії "Права дія", яка на позачергових виборів до Центральної Ради вперше за сто років українського парламентаризму набрала абсолютну більшість. Проте зіткнення популістських гасел гетьмана та "Правої дії" з реальною міжнародною політикою, помножене на брак досвіду в певних осіб на ключових посадах, обвалило йому рейтинг вже через два роки. Утім, саме гетьманат Яроша закріпив на законодавчому рівні розмежування бізнесу та політики, а також засоби підтримки незалежних мас-медій (хоча це значною мірою переслідувало власні інтереси задля позбавлення тиску та залежності від групи "Приват"). Попри нищівну критику була проведена наболіла реформа Української армії, яка стала головним стримуючим чинником для амбіцій неофашистського ССКР.
За рік до кінця першого гетьманського терміну Ярош, втягнутий в медіаскандал так званими "порохоботами" (прихильниками попереднього гетьмана і його повернення до влади), заявив, що йде у відставку, оскільки повністю виконав свою антикризову програму, а влада заради влади йому не потрібна. Незважаючи на це, Рада Ордену Визволення надала йому в винятковому порядку звання офіцера Великого хреста, чим викликала чергову хвилю незадоволення й звинувачень у зраді. Проте активність "порохоботів" якщо й призвела до якихось наслідків, то лише до негативних: Порошенко в першому турі нових виборів не досяг і середини рейтингу. Вперше в історії гетьманом України стала жінка, до того ж представниця етнічної та конфесійної меншини.