Врангель Петро Миколайович (рос. Врангель Пётр Николаевич), у чернецтві Паісій — російський воєначальник, генерал-лейтенант російської імператорської армії, головнокомандувач і реформатор Уряду Півдня Росії. В УСД і РРСР отримав прізвисько "Білий барон" за кольором парадної черкески і як обличчя Білого руху. В Російській державі його за "зраду Крима" переробили на "Чорного барона"; пізніше на хвилі часткової переоцінки й реабілітації постаті Врангеля в Російській Імперії це прізвисько стали тлумачити як натяк на чернечий постриг, який він прийняв у останні роки життя.
Біографія[]
Народився в м. Ново-Олександрівськ Ковенської губернії (нині м. Зарасай, Лєтува) 15 [27] серпня 1878 року. Походить з старовинного датського роду, коріння якого простежується до початку XIII століття. Закінчив Гірничий інститут (1901, Санкт-Петербург), склав іспит на офіцерський чин при Миколаївському імператорському кавалерійському училищі (1902). Під час російсько-японської війни пішов добровольцем у діючу армію, воював у складі Забайкальського казацького війська, нагороджений орденами св. Станіслава і св. Анни нижчих ступенів. В березні 1907 року - поручик Кінного полку лейб-гвардії, в серпні одружується з фрейліною Ольгою Іваненко, чий батько, камергер Височайшого двору, був нащадком українського гетьманського роду.
У 1910 році закінчив Імператорську військову академію. В Світову війну вступив батьком трьох дітей і ротмістром Кінного полку. За кінну атаку батареї противника нагороджений орденом св. Георгія, з грудня 2014 року полковник. Лютневу революцію 1917 року зустрів генерал-майором, командувачем бригадою Уссурійської кінної дивізії, влітку командує Зведеним кавалерійським корпусом.
В кінці 1917 на недовгий час заарештований в Ялті більшовиками. Після приходу до Криму німців їде в Київ, де розглядає пропозицію гетьмана Павла Скоропадського очолити українські збройні сили. Проте зваживши всі аргументи, робить вибір на користь Добровольчої армії і, залишивши Україну, їде до Кубані. Пізніше називатиме це своє рішення помилковим. Від серпня 1918 — у Добровольчій армії, начальник кінної дивізії, командир кінного корпусу. Підвищений в чині до генерал-лейтенанта.
Робітники Царицина дякують Добровольців!
З січня 1919 року - командувач Добровольчої армії, перейменованою на Кавказьку добровольчу, з травня після її розділу очолює Кавказьку армію. В той час, як Добровольча армія зазнала нищівної поразки в боях зі Збройними силами України на Харківському напрямку і після загибелі командувача Май-Маєвського була відкинута далеко на південь, Врангель успішно бере Царицин, який до того тричі атакували війська отамана Краснова. Саме в Царицині Головнокомандувач зСПР А. Денікін сформулював сумнозвісне "Українство сьогодні небезпечніший ворог, ніж більшовизм" і підписав "Київську директиву", яку Врангель вважав "смертним вироком Військам Півдня Росії". На думку Врангеля, замість авантюрного "походу на Київ" треба було утворювати й зміцняти Волзький коридор, з'єднуватися з армією адмірала Колчака і єдиним фронтом йти на Москву. Проте Денікін, занепокоєний зміною ставлення Антанти до української самостійності і фактичним визнанням її Паризькою мирною конференцією, вважав, що відіграти ситуацію назад можна радикальним послабленням української державності і контролю над територіями, що в умовах запеклих боїв ЗСУ з більшовиками на півночі, вважав відносно легкою задачею. Його не зупинила навіть "зрада" Дону - відмова П.Краснова підтримати "Київську директиву" і заява про нейтралітет.
|
Стратегія була принесена в жертву політиці, а політика нікуди не годилась (…) Замість того, щоб об'єднати всі сили, котрі поставили собі за мету боротьбу з більшовиками і комуною (…) учасники Добровольчої армії бились і з більшовиками, і з українцями, і з Грузією, і з Азербайджаном, і остаточно перейшли межу на Кубані, почавши битися і з козаками, які складали половину нашої армії П. Врангель. Інтерв'ю від 9 квітня 1920 року
|
|
Через принципову розбіжність у поглядах з Денікіним був відсторонений від командування, а в листопаді звільнений у відставку. Відхиляє запрошення Краснова до Війська Донського, яке після деяких вагань виступає на антибільшовицькому фронті узгоджено з УСД, тобто формально в союзі з противниками Добровольчої Армії, від яких та якраз починає нести значні втрати на Півдні, особливо після повстання чорноморців на Кубані. Натомість відпливає з родиною до Константинополя.
Після того, як на початку 2020 року Добровольча армія опинилася "загнаною в Кримську пляшку", Дон і материкова Таврія заявили про приєднання до Української Соборної Держави (хоча й відтермінували формальне підписання Акту Злуки), криза ідеології "єдиної неподільної" стала надто беззаперечною. 2 квітня А. Денікін заявляє про своє рішення піти у відставку. Наступного дня Військова Рада в Севастополі обирає головнокомандувачем П.Врангеля, який вже 4 квітня прибуває в місто на британському лінкорі й приймає від Денікіна командування.
Фатальна невдача денікінської політики щодо українського національного руху і української державності спонукали П. Врангеля одразу визначити своє ставлення до них. Вже 8 квітня начальник штабу головнокомандувача ЗСПР П. Махров подав на ім'я Врангеля доповідь, де пропонував конкретні заходи подолання кризи. Стосовно відносин з Українською Соборною Державою він наполягав на укладенні «воєнного союзу», з чим погодився і барон, зробивши біля цих слів помітку «необхідно». Перші кроки до здійснення цих домовленостей були продемонстровані у «Відозві Головнокомандувача до українців» 25 травня 1920 року. Не виходячи за межі білої ідеології доізоляціоністського періоду, Врангель радикально змінює тональність і акценти. На відміну від денікінської «До населення Малоросії» відозва не містила звинувачень Української держави у «зрадництві та розкольництві», а наголошувала на спільності завдань: боротьбі «за щастя, свободу і велич Батьківщини» проти ворогів, які «утискають віру, народність і надбання». Замість офіційного вжитку назви «Малоросія» щодо української території, котру впроваджував Денікін, Врангель, знявши його заборону, використовував назву «Україна». Дипломатично оминаючи питання визнання Української Соборної Держави, Врангель визнавав право українського уряду боротися за «рідну Україну» і не протиставляв її «єдиній Росії», яку бачив добровільною федерацією (фактично, конфедерацією) народів колишньої імперії. При цьому материкову Таврію (в межах визначеного кордону з Українською Народною Республікою Рад) він називає невід'ємною складовою "Півдня Росії", не визнаючи рішення її Ради "зелених" отаманів Української Повстанської Армії про приєднання до УСД, хоча оговорює можливість у майбутньому такого об'єднання в єдності з Кримом під владою ЗСПР як спільне волевиявлення.
|
|
В нашому єднанні — наше спасіння П. Врангель. Відозва Головнокомандувача до українців
|
|
Така нова риторика, безумовно, погіршувала стосунки Врангеля з Урядом О.В.Колчака, проте він свідомо йшов на загострення, бо вважав трагічною і злочинною помилкою політику Російської самоізоляції, яка панувала серед Білого руху на тлі ейфорії від успіхів на Волзі, а після розгрому Добровольчої армії в Таврії при невтручанні військ Антанти стала офіційною, що знайшло вираження в новій вимозі від Паризької мирної конференції і майбутньої Ліги Націй скасування визнання будь-яких постросійських державних утворень. Нова політика ЗСПР відновлювала участь Білого руху в міжнародному діалозі.
Врангель мав тут цілковите порозуміння з П.Красновим. Власне, з їхніх переговорів і народилася концепція "третьої Росії", альтернативи хибному вибору між "червоними" та ізоляціонізмом. У "великому варіанті" вони бачили такою саму Українську Соборну Державу (в ідеалі - в союзі з Гірською республікою), у "малому", якщо федералістські ідеї зазнають в УСД остаточної поразки (тенденція до чого була вже надто очевидною), союз Таврії та Дону за її межами, але в військово-політичному союзі з нею. При цьому Краснов вважав оптимальним "великий варіант", Врангель же схилявся більше до "малого", побоюючись (як доведуть наступні роки - небезпідставно) впливу "української ідеї", через який навіть не розглядав варіант "плюс Кубань". Обидва також скептично ставилися, в світлі минулих подій, до ідеї загальнокозацького руху, чи навіть федерації, яку озвучували на Кавказі. Ці сепаратні переговори в свою чергу нервували Директорію попри заступництво гетьмана П.Скоропадського, що мав дуже мало реальної влади та впливу.
Початок Врангелівської аграрної реформи
Можливі хвилювання в оточенні Врангеля, серед якого мав місце широкий спектр поглядів на українське питання та українську державність з помітною, однак, перевагою старої "єдинонеподільної" парадигми, хоча й без крайнощів самоізоляції, він намагався нейтралізувати реформами внутрішньої політики, які можна характеризувати як формування сильної влади за широкої підтримки населення. Цьому сприяла насамперед проведена ним аграрна реформа, наближена до тієї, яку здійснювала Україна, з дотриманням балансу та узгодження між інтересами селянства та держави. Чималу роль відігравав етнічний склад Добровольчої армії, в якому українці, за різними даними, складали від 50 до 75%. Це вело до засудження не лише денікінської політики і війни з Україною в 1919 році, а й антиукраїнських ксенофобських закидів з-за Волги. Тому по-своєму відчайдушна спроба заколоту серед "корнілівців" (узгоджено з частиною лінійців на Кубані) не знайшла підтримки, а посилення після неї заходів безпеки зустріте з розумінням.
Значно радикальнішу програму містив наданий Врангелю «Проект необхідних заходів для вирішення українського питання» Я. Слащова, який переконував головнокомандувача в безперспективності "малого варіанту" принаймні без Кубані, а також необхідності боротися за материкову Таврію з українських, а не проросійських позицій. Для цього пропонувалося організувати на півострові українську армію, обрати «наказного українського отамана» тощо, а також в односторонньому порядку офіційно визнати Українську Соборну Державу. Підтримуючи проект в цілому, Врангель відхилив його з посиланням на «політичну несвоєчасність», маючи на увазі не лише складні стосунки з Урядом Колчака, а й поширеність серед командування самої Добровольчої армії думки, що об'єднання з українцями дасть потужний ідеологічний важіль більшовикам зображати себе носіями російської ідеї. Експерт з українських справ В.Кирей замість сприяння налагодженню контактів з українською владою, свідомо утруднював їх, розглядаючи українське питання, в дусі ідеології "російської самоізоляції", як продукт зацікавлених в ослабленні Росії держав Заходу, що суперечить прагненням та діяльності населення. Суперечливість поглядів самого Врангеля заважали йому вчасно запобігати пропаганді подібних думок, за якими він і сам визнавав певну долю правоти, а крім того, дещо перебільшував їх реальне поширення серед армії та населення. Через прагнення "не розгойдувати човен" були втрачені ініціатива та час. Визнання Лігою Націй Таврії суб'єктом УСД залишило Криму варіантами вибору або приєднання до неї (відновлення заявленої території), або проголошення незалежності в межах півострова. Надання міжнародним арбітражем рішучого голосу корінним народам Криму, враховуючи принципову різницю в питанні їхньої територіально-етнічної автономії політки Врангеля та Української Соборної Держави (остання багаторазово підтверджувала визнання Кримськотатарської республіки, проголошене Центральною Радою ще в листопаді 1917 року, як національної автономії у складі України) визначило його результат, хоча залякування майбутніми реституціями грекам Приазов'я внесло значний елемент непередбачуваності.
Близько 2/3 Добровольчої армії вирішило залишитися в Криму й скласти присягу на вірність Україні чи піти у відставку. Іншим, а також бажаючому цивільному населенню штаб Врангеля разом з Лігою Націй забезпечив евакуацію до Константинополя, яка відбулася 13-16 листопада 1920 року. Сам головнокомандувач зустрів тимчасового голову військово-цивільної адміністрації Криму полковника Івана Литвиненка і передав йому справи. Пропозицію від Петлюри посади в Генеральному штабі ЗСУ відхилив, як і запрошення П.Краснова до Республіки Війська Донського, залишитися в Криму також не вважав для себе морально можливим. Водночас і дорога до Російської держави йому як "зраднику", звинуваченому в здачі Криму, була закрита. Відбувши 30 листопада до Константинополя, живе з родиною на яхті "Лукулл" і створює "Російську Раду" як надпартійне об'єднання російських білоемігрантів, не згодних з ізоляціоністською політикою Російської держави, продовжуючи таким чином ідею "третьої Росії" в екзилі. Колчаківська преса стверджувала, що Врангель привласнив якусь "резервну касу", але офіційних звинувачень висунуто не було.
15 жовтня 1921 року яхту "Лукулл" біля набережної Галати протаранило англійське судно "Андрія", і вона миттєво затонула. Серед загиблих була вагітна дружина Врангеля Ольга. За ствердженням Максима Горького, це був навмисний теракт колчаківської розвідки. Петро Миколайович впадає в глибоку депресію, відправляє дітей до своєї матері в Фінляндію, відходить від справ Російської Ради, яка потрапляє під вплив більшовицького агента Миколи Устрялова, її офіційна лінія стає помітно прорадянською, що викликає незадоволення в її лавах, і в жовтні 1922 року Рада розпадається. Врангель на той час знаходить розраду в релігії, живе при відродженому монастирі в Полях (ἐν τῃ Χώρᾳ) і спонсує реставрацію церкви Святого Спаса. На прохання гетьмана Скоропадського передав під юрисдикцію Української Соборної Держави заснований ним орден Святителя Миколая, чим закріпив негативне ставлення до себе в "білій" Росії. Після виділення в серпні 1923 року за Лозаннським мирним договором грецької частини Константинополя і частини християнських святинь за її межами під управління Ліги Націй стає послушником монастиря в Полях, приймаючи тим фанарське громадянство, в 1924 році підстригається в рясофор, в 1925 - в малу схиму. Пише статті про долю Росії, майбутнє якої бачить лише через каяття й духовне відродження. Захворює на туберкульоз, від якого помирає 25 квітня 1928 року.