Опанас (Панас) Михайлович Андрієвський — український державний і політичний діяч, юрист, один з "архітекторів Української Соборної Держави".
Біографія[]
Опанас Андрієвський народився в 1878 році в Уманському повіті на Київщині.
1906 року закінчив Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі. Після закінчення ліцею деякий час займався науковою роботою, згодом — адвокатською практикою у Києві. Був мировим суддею. Брав участь в українському національному русі, став співзасновником Революційної Української Партії.
Від грудня 1917 року — член Української партії соціалістів-самостійників.
14 листопада 1918 року разом з Володимиром Винниченком, Федором Швецем, Симоном Петлюрою, Андрієм Макаренком увійшов до складу Директорії Української Народної Республіки. Підтримував позицію Симона Петлюри, спрямовану на безкомпромісну боротьбу проти більшовиків, пошук шляхів укладення союзного договору з Антантою, тактичний союз на цьому шляху з гетьманом Скоропадським та проукраїнськи налаштованими і готовими до співпраці членами гетьманського уряду. Разом з ним та введеним до складу Директорії Петром Болбочаном визначає курс на національне примирення та консолідацію. Ініціатор збереження Українського Національного Союзу як єдиного блоку на майбутніх виборах до Центральної Ради.
Наприкінці квітня 1919 року, коли після виведення на вимогу Антанти зі складу Директорії Винниченка та Чехівського він значно поправішав, і паритет між прихильниками "червоної" та "білої" федералізації, через який питання союзництва було не на часі, поступився перевагою останніх, Андрієвський при підтримці генерала Володимира Оскілка та інших провідних членів УПСС вимусив провести реформу Директорії: розширити її склад п'ятьма представниками ЗУНР (тобто привести до схеми 7+7), але всю повноту прийняття оперативних рішень надати Президії (Трійці), куди входили б голови республік та голова президії - Верховний Головнокомандувач (формально - Гетьманський легат). Це на думку реформаторів мало б знизити вплив проросійських настроїв. Проте Верховним Головнокомандувачем розширений склад Директорії, надихнутий фронтовими успіхами після великих втрат, переобирає Петлюру, та ще з суттєвою перевагою голосів порівняно з генералом Омеляновичем-Павленком, якого підтримували реформатори, а після 9 травня, з входженням до УСД Української Народної Республік Рад, Директорію поповнили семеро нових членів з Олександром Шумським у президії, що знову змінило розклад політичних сил та поглядів. З іншого боку, концентрація повноважень в руках Президії з обмеженим складом при можливості впливати на нього створила оптимальну модель керування країною в умовах війни та внутрішньої дезорієнтації, врівноважуючи чітку владну вертикаль засобами запобігання можливому свавіллю.
У 1921 році Андрієвськиий балотується до Центральної Ради від Українського Національного Союзу, але не проходить за відкритим списком кандидатів, отже, залишається в складі Директорії, яка починає виконувати функції тимчасової верхньої палати. Оскільки Соборна Рада за ухваленою Центральною Радою Конституцією фактично наслідувала структуру Директорії (сім сенаторів від кожного суб'єкта), було вирішено не розпускати Директорію, а оновлювати склад поступовою ротацією (як це передбачалося робити надалі) через жеребкування. Таким чином Андрієвський залишається в Соборній Раді до осені 1923 року, одразу після чого призначається послом до Чехословаччини.
Викладав у Слов'янському університеті в Празі.
Під час "німецької весни" 1938 року, будучи Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чехословаччині, підтримує Опір ще до висловлення офіційної позиції України. В складі міжнародної ініціативної групи блокує імплементацію Мюнхенської угоди, доводячи її юридичну неспроможність і добивається її перегляду й ветування Радою Безпеки Ліги Націй. Після самовідставки гетьмана Василя Вишиваного (на знак символічного протесту від імені правлячих Габсбургів проти ідеї відродження Австрійського Рейху) Міністерство Закордонних Справ УСД про всяк випадок відкликає його. Проте за наполяганням країн Розширеної контактної групи з питання Судетської області саме він представляв у ній Україну. Не підтримував незалежності Сілезії, вважаючи, що будь-яке переглядання зараз докризових кордонів спричинить розпад Чехословаччини і зміцнить позиції "німецького світу". Невдовзі переворот Йозефа Тисо в Словаччині доведе правоту його побоювань. З тих же міркувань Андрієвський дуже стримано сприйняв входження до УСД Карпатської України.
До консультацій з питань Міжмор'я не був долучений через недовіру з боку Сілезії. В 1942 році обирається депутатом Центральної Ради від Блоку Демократичних Реформ. Категорично не підтримував проросійського вектору гетьмана Данила Скоропадського, але критично поставився до ідеї Всеукраїнського Віче Гідності. В подіях на Дону 1944 року був прибічником дипломатичного вирішення конфлікту і плебісциту щодо самовизначення Республіки Війська Донського відповідно українському законодавству. Очолив групу з обміну полоненими, в складі якої регулярно відвідує передову. 27 серпня 1944 року загинув під мінометним вогнем при порушенні перемир'я під Іловайськом.